Незалежність... Від чого?

Ідеш, бува, вулицею, їдеш у транспорті, а руки – так і сверблять від бажання вхопитися за перо. Ну ду-у-уже хочеться порозмірковувати про побачене й почуте! Чи то вік своє бере, що хочеться побурчати, чи, може, з роками організмові бракує гормону під назвою, даруйте, «пофіґін»? Але думки розпирають мозок і рвуться назовні, підштовхуючи одна одну.

Так от... Стоїть на зупинці зграйка молоді – двоє хлопців і троє дівчат студентського віку. Хлопці діляться з колєжанками спогадами про вчорашню гулянку. Задля більшої яскравості розповідь прикрашається слівцями, які друкувати не прийнято. Молоді кобіти, замість того, щоб зашарітися й обуритися, – ржуть як кобили. При цьому оповідачі не зважають на оточення й не притишують голос. Мимоволі в пам’яті спливають спогади про казарму «нєпобєдімой і лєґєндарной». З розмови зрозуміло – студенти. Нічого собі, майбутня інтелігенція, еліта нації! А власне, чому дивуватися? Адже сьогодні навчаються у вузах не тільки розумники, яких меншість, а ті, чиї «предки» мають «бабло» (перепрошую за сучасний сленг). Не є таємницею, яким чином «золота» молодь отримує заліки, оцінки на іспитах і, зрештою, дипломи. Для непосвячених – нерідко викладачеві подається залікова книжка, в яку вкладено зеленкувату купюру із зображенням якогось заокеанського дядька.

Та Бог із ними, з корумпованими викладачами та «покупцями знань». Повернімося до згаданого випадку. Дивує не стільки реакція дівчат, як нерозуміння хлопцями того, що жаргоном, пересипаним матюками, вони принижують, перш за все, своїх співрозмовниць. І все це відбувається у Львові – найкультурнішому місті України. Колись Жінка обожнювалася, слугувала ідеалом для художників і поетів, а не була лише об’єктом для задовольняння тваринних інстинктів самця. Таке ставлення до Жінки було характерним і для поетів середньовіччя, що створили неперевершені шедеври ліричної поезії. ХХ століття, з його сексуальною революцією та майже первісним проміскуїтетом викорінило в більшості чоловіків романтичне ставлення до жінки. Де ж поділися сентиментальність і ліризм, доброзичливість і миролюбність, краса й сила почуттів, висока моральність і статева стриманість нашого народу, визначені вченими-психологами як характерні риси українців?

До речі, про сумнозвісний «мат». Споконвіку українці були скромними в уживанні слів для висловлення негативних емоцій. Найстрашнішою лайкою було слово ДІДЬКО, а найгіршим побажанням – НАЙ ЙОГО ШЛЯК ТРАФИТЬ! Мат же прийшов до нас від північного сусіда і став одним із наслідків русифікації. А погане, як відомо, скоро приживається й легко засвоюється.

Облишмо наразі цю частину молоді. Вона, можливо, як сподіваються оптимісти, «переросте». Вражає те, що до рівня плінтусу опускаються люди, покликані нести культуру в народ. Йдеться про одне зі львівських видавництв, (не будемо вказувати пальцем) у якому друкуються найповажніші у Львові, та й в Україні автори. За їх відсутності його керівництво активно сприяє зів’яненню вух працівників незалежно від їхньої статі й віку. Другим «культурним» надбанням згаданого видавництва стало гасло: «Ми – українське видавництво, і жодне москальське слово тут звучати не повинно!» Хоча заради прибутку воно може поступитися принципом і не гребує друкувати книжки «москальською» мовою. А про «жидів» там узагалі краще не згадувати!

Цим «носіям духовності» слід було би знати, що фундатор українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов чітко розмежовував націоналізм і шовінізм. При цьому він уважав, що націоналіст – це високодуховна людина, яка любить свій народ і свою державу, не принижуючи гідності представників решти національностей. А шовініста ставив на один щабель із фашистом. Засліплений ксенофобією безкультурний націоналіст автоматично перетворюється на шовініста.

Сьогодні ж, на превеликий жаль, мусимо констатувати падіння не тільки матеріального рівня життя, але й стрімкий наступ бездуховності та безкультур’я. Іноді доводиться жалкувати за таким «продуктом» совітської влади як художні ради. Вони б не випустили на широкий загал «шедеври» на кшталт «А-я-я-яй, убілі негра...», речитатив афроамериканців під безмелодійний ритм під назвою «реп» та інший несмак. Хоча... Хто знає – адже сьогодні всіх і вся можна купити. Якщо не за гроші, то за великі гроші.

Й допоки держава не відмовиться від політики здебілювання власної молоді, поки дошкільні навчальні заклади, в яких закладаються підвалини формування нової людини, будуть перетворюватися на поховальні бюро та офіси різноманітних фірм, поки ефір буде насичений «попсою» та іншим низькопробним сміттям, маємо всі шанси відзначати незабаром двадцяту річницю незалежності України ще й від культури та духовності.